Як тільки я побачив перед очима календар нового сезону болота під назвою «друга ліга» - я відразу ж червоним маркером обвів дату гостьової гри з тернопільською «Нивою» як матч, який обов’язково потрібно відвідати. Саме такі ігри і рятують від нудьги у найнижчому дивізіоні українського футболу. А якщо враховувати ще й розповіді  хлопців, що побували у Тернополі в червні, на заключному матчі минулого сезону – сумнівів не залишалося – треба їхати.

Отже, заздалегідь відчуваючи неминучість виїзду, вся підготовка, пробиття маршрутів і набір компаньйонів – все це, традиційно для нашого руху – все це відкладалося на останній день. А вийшло? – а вийшло ще веселіше: за годину до відправлення автобуса – ані грошей, ані людей. Проте ніщо не зможе зупинити фаната, і, навіть у такій, здавалося, безнадійній ситуації, справжній супортер вийде переможцем: кілометровий забіг до вокзалу, що претендував на олімпійський рекорд, під час якого печінка одного сміливого виїздюка, яка до того дня безупинно боролася з алкоголем, згадала йому всі випиті літри – і ось ми влітаємо з корабля на бал, тобто з перону у автобус: ). Найсміливіші і найбільш розкуті відразу ж демонструють світу героїчний голий торс, який їхав підкорювати Тернопіль, інші – розкладають нечисленні речі та готуються до трьохгодинної поїздки. Отже, автобус з нашими героями – Х, Ж і Т(назвемо їх так) відправився у дорогу…

В якій, як не дивно, ніяких пригод не трапилось – та і навіщо, якщо пиво було придбане вже на першій зупинці? Вся подорож пройшла у звичайних футбольних та навколофутбольних розмовах: до нечисленних пасажирів із останніх місць долітали зрозумілі лишень нашим героям слова «перф», «мах» і, у особливо великій кількості – «окунь». Чому саме окунь – загадка: ). Ось так, тихо-мирно, і дісталися ми до «файного» міста Тернопіль. Забігаючи наперед – місто дійсно файне, тому лапок по відношенню до нього автор зобов’язується більше не вживати… І не встигли ми покинути місця на сидіннях блудної дитини вітчизняного автопрому, як вже відчули на собі гостинність міста та його людей – один чоловік згодився провести нас до центру міста(до якого, як виявилось, рукою було подати), по дорозі відмітивши переваги нашого міста-сусіда….

Отож – ми в центрі, біля пам’ятника Івану Франко. До матчу – більше двох годин, до стадіону – не більше п’ятнадцяти хвилин ходу, та ще й через залізничний вокзал, на якому потрібно було придбати квитки назад. План дій був зрозумілий – і  вирушили ми втрьох до вокзалу, на якому зустріли наших хлопців, що катали на матч збірної у Львів. Їх було троє, інші ж у цей момент спустошували тернопільські запаси пива разом з місцевими. До них і попрямували, перейшовши вулицю «Героїв дивізії «Галичина»», і опинившись коло естадіо. Я, як найбільш поміркований, запропонував відразу ж пробити квитки назад на вокзалі, що було сприйнято моїми колегами без особливого ентузіазму… але ж в них закінчувалося пиво, і тут вже було не до жартів – потрібно було йти на пошуки, напрямок яких я і задав, впевнено покрокувавши до вокзалу. 20 хвилин – і хмільні напої та білет додому в руках трьох виїзних фанів. Це неабияк підняло бойовий дух, і ми, повернувшись до насидженого місця під естадіо, разом з іншими нашими  почали доводити до пуття текстовий банер, що відображав ставлення хмельничан до останніх подій у клубі. Але ж його ще потрібно було якось розвішувати… а мотузок, зрозуміло, немає. Ви ще не забули про те, що все робиться в останній день? Забудьте – відтепер робота над банерами закінчується в останню годину – варто було лише попросити тернопільських колег-ультрас поділитися дорогоцінною мотузкою. Трохи ніяково, але фанат фаната зрозуміє і підтримає: ).

Півгодини до матчу – і ми гордим мобом у вісім рил із зарядами і недопитим пивом вирушаємо у напрямку стадіону. Неподалік – групка акабів серйозного вигляду, до яких і вирушаємо… І тут – перша неприємність – акабам наші заряди та вигляд фаната В, що був на торсі – рішуче не сподобались. Один з них – той, у кого було більше за все зірочок і, відповідно, найбільше пузо – той відразу ж розразився тирадою у стилі «та я вас, та ви у мене». В під руки повели до машини, а хлопця, що назвався «старшим» серед нас – повели слідом. На цьому великий та злий дядько з кийком та у погонах заспокоївся і відправив дещо шокованих супортерів-хмельничан до входу на гостьовий сектор. Зрозуміло було, що з таким непробивним товаришем спілкуватись неможливо, тому було вирішено - після матчу разом з тернополянами йдемо на порятунок. Хоча настрій цей інцидент, звісно, погіршив. На вході на сектор ми знову відчули на собі ставлення до приїжджих фанів з боку міліції – відібрати у мене ножиці – це одна справа, але забрати у Ж ложку, з якою він на роботі обідає, це вже щось вище мого розуміння. Хоча і ложку, і ножиці вже через тридцять метрів, на самому секторі – мені віддали, що зовсім збило з пантелику. А ми, розвісивши банер та оглянувши наш сектор розмістилися по центру і приготувалися до футболу…

Але, нажаль, до футболу в цей день не були готові наші гравці, що видали просто жахливий перший тайм, супорт в якому зійшов нанівець після другого пропущеного голу. Але в перерві надійшла підтримка, заведена і готова до бою, щойно з міліцейської машини: ). І другий тайм ми провели з думкою – «ви як хочете, а ми приїхали, щоб перемогти» - шизіли на тверду четвірку, як для такої кількості. Після матчу четверо гравців поаплодували нам, дякуючи за підтримку, інші ж – сховалися у роздягальню. І ось тут нас чекав черговий сюрприз – акаби рішуче попрямували до нашого сектору, підігнали машину прямісінько під нього і ласкаво запросили проїхатися з вітерцем до вокзалу. Тут слід зробити уточнення: до вокзалу – п’ять хвилин пішки, нас же везли майже 10, намагаючись показати всі принади файного Тернополя. Шістка щасливчиків, що каталася по місту у міліцейському джипі провела у ньому просто незабутні хвилини – з розтягнутою розою та на максимально інтелігентних щях ми вітали пересічних тернополян, дівчатам же дарували повітряні поцілунки на заздрість їх кавалерам: ). Біля вокзалу нас викинули із обіцянкою, що якщо ще раз попадемося – запроторять на сто років каторги, чому ми, звичайно, відразу ж повірили. Наївні правоохоронці не здогадувалися, що наступний підходящий потяг – через дві години. Саме на нього і придбав я білет, а тепер у мій вагон вписалися ще й Ж і Т: ). Тили були укріплені – час на порятунок В. Своїми силами домагатися справедливості було безглуздо, тому ми прийняли допомогу тернополян – і дружнім мобом вирушили до найближчого відділку, де мав би перебувати В. По дорозі обговорювалися усі варіанти, уточнювалися факти біографії В, вибиралися парламентарі з найбільш серйозних та тверезих представників фанатських рухів братських міст… Але всі дискусії перервав окрик В, що радісно наздоганяв наш дещо шокований таким поворотом подій моб. В розповів, як у відділку переказував слізну історію свого життя, як його нагодували там бутербродом, як відвезли на вокзал, провели до самісінького перону і дали п’ять гривень на дорогу. Можливо, перша буква «а» у славнозвісній абревіатурі – перебільшення? Хто знає... Можна лише відзначити те, що факт повернення В, а отже і збору хмельничан на тернопільській землі в повному складі, додав усім нам заряду веселощів та бадьорості, а нашим ниркам та печінці – роботи по боротьбі з міцним місцевим пивом. Так і пройшов увесь час до нашого потяга – у веселій компанії біля вже згаданого пам’ятника письменнику Франко, з пивом та зарядами. Дві години пролетіли швидко, і от вже настав час нам розпрощатися з гостинними тернополянами, троє з яких провели нашу незмінну компанію – Х, Ж і Т -  до потяга. В якому ми, до речі, ще й зустріли З, що прямував зі Львова додому. Час у потязі збіг непомітно, і приблизно опівночі ми ступили на перон вокзалу у Хмельницькому…